«Повернення» Леоніда Кононовича

Книга «Повернення» Леоніда Кононовича складається з трьох творів, написаних ним ще в кінці 80-х років: новела «Повернення», мікро-роман «Зимова казка» та новела-есе «Дерево». У «Поверненні» головний герой, на той час вже благополучний французький громадянин з бурхливою життєвою історією, шукає своє українське дитинство і юність. Є село. Є криниця. Є знайомі люди. Але повернення – немає. Мікророман «Зимова казка» – долі і погляд на життя чотирьох людей, пов’язаних спільним дитинством: вбивці-редицивіста Карася (а може, життя звичайних людей теж чогось варте?), працівника заводу Пилипа Синьки («жити не так, як хочеш – не є життя». А як інакше? Проти потоку?), швеї Дядькової Галки (самотність і порожнеча на душі), продавщиці Наталки ( дім – повна чаша, все гаразд). У крихітній новелі-есе «Дерево» Дерево – головний персонаж – міркує над своєю суттю, корінням, потенціалом, місцем серед інших дерев. За формою це – твори-пазли: кілька малозрозумілих епізодів з життя героя на початку, часткове пояснення і розвиток їх в подальшому і вимальовування цілісної картини наприкінці. Процес читання виглядає приблизно так: «А чого він? А куди? А навіщо? Ага!... і т.д.». Недарма Леонід Кононович написав, між іншим, успішні детективні твори (сама не читала, але тепер познайомлюсь обов’язково). Смакувала мені і мова книги: маловідомі і рідковживані зазвичай слова (герелиця, дилькотить, бакай, цаль і т.д.) не виглядають неприродніми і «притягнутими за вуха», а деякі розмовні форми (соша, поспитався, проржавіли, всеньку і т.д.) – занадто розмовними. Звичайно, суворо кажучи, «Повернення» трилогією не є. Різні сюжети, різні персонажі. Проте стан душі персонажів (є підозра, що і самого автора в часи написання цих творів) подібний. Пошук, невпевненість, сумнів, страх, розгубленість. Трохи надії. Пошук чогось тривкого, що не змінюється з часом; змісту, істини, точки відліку, себе в світі і себе в собі; опори, що не вислизає з-під ніг. Пошук впевненості у правильності – вчинків, думок, власного вибору, оточуючого світу. Пошук минулого, розпачливе намагання спіймати його, побачити, перевідчути. Такий стан душі пізнає рано чи пізно кожен з нас. І кожен сам мусить знайти свою знеболювальну пігулку. Герої «Повернення» її, видно, ще не знайшли. Тому і висновки їх не дуже втішні. Зокрема: «простір викривлюється: поволі, а все ж твердо і без повороту. Без повороту. Без повороту. Без повороту.» (Л.Кононович. «Повернення»). А що б міг сказати автор в подібному ключі зараз, через 20 років? Судячи з виразу обличчя на фото, вміщеного на обкладинці, та епіграфу до книги, нічого для мене – читача, що претендує на деяке співрозуміння і співвідчуття – втішного. Схоже, з віком «саме не розсмокчеться». «Нічого не вдієш, життя трагічне за своєю суттю, а світ абсурдний… З часом, досвідом, віком ми повинні мінятися. Не можна заплющувати очі. Інакше ніколи не побачиш світла…»(Л.Кононович). …Чомусь перед «не можна …» мені кортить поставити обнадійливе «але…!»