"Тіні з’являються на світанку" Степана Процюка - мої враження

Лише моє враження.

 Книга «Тіні з’являються на світанку» Степана Процюка заявлена як збірка есе, присвячених питанням, котрі прийнято називати екзистенційними – сенс життя, любов, пошук себе, талант, життєві цінності тощо. В текстах і справді чітко прослідковуються риси есе, котрі вважаються визначальними для цього жанру: суб’єктивізм, рефлексійність, несистематичність і асоціаційний характер, вільне тлумачення теми, деяка провокативність і парадоксальна манера мислення. Проте з перших сторінок починає складатись враження – котре надалі лише міцніє – що тексти дещо штучно намагались підтягнути саме до цього жанру. Парадоксальність часто видається вимученою, натужною, провокативні моменти – надуманими. Дратує надмірне моралізаторство, вдавані одкровення, які автор нібито відкрив темним читацьким масам, надуживання пафосом і ярликонавішуванням, намагання зобразити кольорове чорно-білим. Дратує надмірна кількість слів – епітетів, метафор, порівнянь – вжитих для «красного слівця». Не тому, що так висловлювана думка стає прозорішою, а тому, що слова ж такі красиві і оригінальні, і я ж їх так багато знаю! Цікаво було знайти непряме підтвердження своїм враженням у авторському тексті: «… для мене важлива не метафорична краса переліків. Навпаки, я хотів би випалювати з написаного будь-який натяк на необов’язкові надлишкові красивості!», «… писати прозу чи есеї без порожнинних словесних брязкалець – будь-яких! – є моєю мрією, досягнути якої хоча би наполовину не так легко…» (цитата, «Тіні з’являються на світанку» Степан Процюк). Заперечення, що лише підтверджує і підкреслює наявність проблеми.

Не зважаючи на досить широке коло обговорюваних в текстах питань, головною темою книги є сам автор (можливо, книгу варто було б назвати «Щоденники»?). Я далека від думки, що автора не цікавлять питання, про які він пише. Цікавлять, навіть болять. Але неприйняття себе таким, яким він є, болить йому ще більше. Звідси, як на мене, і дуже велика увага, приділена автором своїй Особистості; і той характерний присмак, котрий відчувається у різних текстах збірки, незалежно від обговорюваної в них теми: поєднання самозахоплення, самохизування (проте старанно приховуваного від себе) і неприйняття себе, страх бути занадто хорошим. Я хороший, я не такий, як більшість, я мудріший і глибший за них, і ні разу не нарцис, але – я поганий, я такий як усі, я – збав Боже! – зовсім не білий і пухнастий чистоплюйчик! «Звісно, це було комічно, але я вважав приблизно так (хоча тоді ще не осмислював цього): якщо я буду відмінно вчитися і – разом з тим – пропускатиму заняття, випиваючи з хлопцями, читатиму книги і – разом з тим – займатимуся спортом, словом, вестиму такий спосіб життя, як хочу я і – разом з тим, такий, який веде моє товариство, то це буде ідеально.» ( цитата, «Тіні з’являються на світанку» Степан Процюк). Як на мене, описаний автором його дитячий внутрішній конфлікт (він же – ідеал) нікуди не щез, лише заповз глибше і навчився добре ховатись від уваги свого власника. І у вивченні себе авторові його ж збірка може стати у великій нагоді – і як психологічна розрядка, можливість вихлюпнути з себе запас нав’язливих та набридлих думок, і як можливість поглянути на себе більш відсторонено. І помиритись із собою.

Загалом, цю збірку варто читати. Але в першу чергу не тому, хто хотів би познайомитись з новим поглядом на вічні екзистенційні питання. Читати варто як психологічний роман, оскільки автор – бажаючи цього чи ні – досить глибоко відкрив своє внутрішнє Я. Що, як на мене, і є вартим уваги.